Доля обирає нас сама ( розповідь про матір)

Сонце підіймалось над селом умитим рясною росою. Щоденні клопоти по господарству відволікали від думок, які роїлись, немов набридливі мухи. Сьогодні в родині Ковалевичів свято - черговий випускний. Здається учора відвели у перший клас доньку Тетяну, а сьогодні всією сім'єю збираються до сільського клубу. Спочатку пішли до школи сини: Яків, Василь та Микола. Хлопці добре навчались і легко вступили у різні навчальні заклади країни. А це прийшла черга старшій доньці  вилітати із родинного гнізда. Приблизно знали, що Таня мріяла про професію зоотехніка. Уже практично визначились і куди поведе її самостійна дорога. Шкода  відпускати далеко від отчого дому доньку, але була надія на двоюрідного брата, який закінчував Хомутецький ветеринарно-зоотехнічний технікум на Полтавщині. Довго сперечались, бо мама не хотіла відпускати доньку далеко. Аж де ж той Хомутець!? Здається  на краю землі. Спробуй туди із рідного села Глинне,  на  Рівненщині добратись!  Вдома залишалось ще троє дітей. Зовсім дрібні Марійка, Володя і Оля. Проте Таня вперто переконувала батьків у правильності вибору. «Поїду і все тут! Стану зоотехніком повернусь в рідне село уже з дипломом». Спочатку батьки не згоджувались, мама думала, що донька закінчить ПТУ і стане швачкою, але твердість характеру та впертість зробили своє. Вони дали згоду, що з дипломом донька повернеться в Глинне. Та й ферму якраз добудують. Так вирішили на сімейній нараді. Тим паче є де зупинитись на перших порах,  бо в технікумі навчавсь двоюрідний брат.

Непомітно за клопотами пролетів день. Таня дуже хвилювалась і з нетерпінням чекала вечора, бо сьогодні  на випускний вона має одягти плаття зшите власноруч. Тонкий шовк рожевого кольору за нечуваною ціною вони разом з мамою придбали на базарі у районі, а пошиття омріяного плаття дівчина не могла довірити нікому. Тим паче, що від природи було дано їй хист до шиття. Мама й не наполягала, бо бачила, що донька має талант до шиття. Лише сказала: «Дивись!Зіпсуєш матеріал, буде твій випускний вдома!». І ось сьогодні Тетяна покаже свій витвір.

Сонце, відпрацювавши день, помалу ховалось за дерева. Дівчина раз за разом забігала до хати подивитись на годинника. Їй здавалось, що стрілки хтось приклеїв. Та й зозуля, що постійно кувала коли не потрібно, впевнено сиділа у своєму будиночку. І коли б не забігала Таня до хати, мовчала. Здавалось день не закінчиться ніколи!!! Настав вечір час збиратись до місцевого клубу. З подругою домовились іти разом, тому  було не так лячно, адже зазвичай випускний у Глинці це ціла подія. Навіть місцеву череду приганяли пастухи трішечки раніше звичайного. Випускники ж відчували себе іменинниками. З гордо піднятою головою проходили повз ряди для отримання перших у житті серйозних документів: атестат про середню освіту, різні подяки та грамоти, які дівчата спішили відвезти в уже обрані навчальні заклади. Хлопці ж не поспішали, адже з осіннім призивом ішли до армії.

Таня з хвилюванням одягла випускну сукню, яка ніжно обіймала дівчину за стан. Сестри допомагали із зачіскою та невеликим макіяжем, тихенько, щоб мама не бачила. А мама стояла і любувалась своєю тепер уже дорослою донечкою.

Навчання в технікумі давалось дівчині легко. Хороша шкільна підготовка та наполегливість і працьовитість мали свої результати. Особливо подобалось ходити на практики, які проходили у підсобному господарстві. Вона активно брала участь у художній самодіяльності. Саме у її голос і закохався місцевий парубок, який повернувся із лав армії. А вона подивившись у голубі, немов ранкові озера, очі зрозуміла, що пропала. Так вони й зустрічались. Сором'язливий та мовчкуватий Володимир і активна, непосидюча Таня. Хлопець, уже мав диплом механіка, адже ще до армії закінчив Роменський сільськогосподарський технікум, приходив на репетиції до клуба технікуму та й чекав на дівчину будучи першим глядачем і критиком на репетиціях. Потім було знайомство з батьками, шлюб, народження першої донечки Алінки, і розподіл у Решетилівський район. Куди й поїхала молода сім'я Панченок. Володимир працював механіком, а Тетяна Захарівна доглядала за дитиною. Знову робота у місцевому колгоспі за нею і незчулась як потрібно в декретну відпустку збиратись. Йшов 1982 рік. Серпень місяць приніс щастя другим народився хлопчик. Батько дуже пишався сином, адже це продовження роду. Сміялися, що буде кому механізаторську справу передати..Тому  молодий, тепер уже вдруге батько, назбирав величезний букет осінніх айстр, щоб привітати свою дружину. Як говорили в родині «Є тепер і нянька, та й лялька з'явилась».

А Панченкам  весь час хотілось додому, в Хомутець. Тому коли з'явилось місце техніка - механіка у навчально-дослідному господарстві технікуму, молоде подружжя не роздумуючи повернулось додому. Тут і сонячніше було, і природа набагато яскравіша, і дихалось вільніше. Прикипіла Таня до хомутецької землі, інколи здавалось більше, ніж її чоловік любила безкраї простори полів. Юра ріс спокійним, допитливим хлопчиком. Всі дивлячись на малих Панченків говорили: « Ну, й діти в тебе, Таню, немов янголятка». Навіть ніхто не міг передбачити у той далекий 1982 рік, яка доля чекає кожного з них! Скільки повинне буде пережити серце матері, яка кожну невдачу своєї дитини вважала своєю. Проте йшли дні, діти росли ось  час визначатись з професією і Юрі, адже старша Аліна навчалась на педагога у Полтаві.  Юрій твердо вирішив, що піде у «свій» технікум і буде лише ветеринаром, тому відразу по закінченню 9 класу місцевої школи пішов навчатись. Тепер уже Тетяна Захарівна гордо розповідала своїм родичам, що обоє дітей добре навчаються, отримують стипендії, а вони з чоловіком подяки за їхнє виховання. Чекали їх вдома по закінченню навчання, навіть будинок великий збудували, та доля вибрала Аліну і Юру сама. Вилетіли, немов пташенята, з рідного гнізда, бо кожен зустрів свою долю .

Спочатку, як це ведеться в українських сім'ях, батьки проводжали Юрія до лав української армії. А відслуживши 2 роки, син поїхав до дружини в Полтаву де влаштувався в поліцію охорони. Все складалось як у звичайній родині: дружина Віра, також в минулому студентка Хомутецького коледжу за спеціальністю технолог, двоє дівчаток Євгенія та Владислава та поїздки до батьків у Хомутець. Життя йшло розмірено змінюючи день за днем. Усе було звичайне, проте зі своїми неповторними моментами.

Одного вечора, немов стріла, пронизала серце Тетяни Захарівни. Раніше такого не було. Вона навіть уваги не звернула, а згадала про це лише наступного ранку, коли гірке слово – війна прийшло у кожну родину. Таня відразу зрозуміла, що це був за біль. Почуло серце матері горе, її особисте, але склалось воно в одне єдине велике, народне. Усі жінки України саме цього ранку захотіли стати птахами, щоб віднести своїх дітей подалі від цього пекла, аби вберегти їх, захистити, закрити обіймаючи своїми крильми. У сім'ї розуміли, що Юрій не буде ховатись, і піде захищати Батьківщину. Уже на фронті було троє двоюрідних братів - Максим, Василь, Роман, які воювали на різних напрямках. Тетяна Захарівна постійно телефонувала до сестер і кожного разу серце завмирало, боячись почути страшну звістку. Вона просто чекала коли її син скаже, що йде на фронт, а що він піде знала твердо, бо сина виховували патріотом. Він також любив свою землю і не міг навіть подумати, що ворог прийде в їхню домівку, що його любимі дівчатка будуть бачити чужинців.

Зустріли 2023 рік. Дзвінок сина у незвичний час, вирвав Тетяну Захарівну з роздумів. Вона навіть здригнулась від несподіванки, і відразу зрозуміла – Юра йде на фронт. Його слова  не здивували, тому сказала коротко чоловікові «Юра йде воювати, а ми будемо чекати, так як я  тебе з Чорнобиля». І потяглися тривожні дні. Спочатку його відправили на навчання. Ветеринарна освіта стала в пригоді і вирішила його подальшу службу. Він мав стати фельдшером військової частини. Закінчилось навчання а далі чекали тяжкі воєнні будні, тепер уже на передовій.

Перший бій, саме він запам'ятається на все життя. Крики поранених, стрілянина, вибухи, хтось кудись біжить, там побратими тягнуть до окопчика, адже у них є досвід і вони знають коли потрібно заховатись, намагання надати першу допомогу усім пораненим. Здавалось це не закінчиться ніколи. І раптом тиша, незвичайна короткотермінова, зовсім невелика і відчуття, що ти здолав черговий рубіж, але він виявився найтяжчим. Саме в ці хвилини зрозумів ціну життя. Коли відвели з ЛБЗ відразу дружині та мамі відправив повідомлення, зовсім невелике просто плюсик. Значить живий.

Тетяна Захарівна оволоділа телефоном, а у ньому вайбером, та й не випускала з рук, боячись пропустити чи не почути повідомлення від сина. І ось звук надходження. Вона знала – це від сина.

Юрій Володимирович довго не повідомляв рідних, що їх відправляють на Донецький напрямок, у саме пекло до Авдіівки. Лише буквально перед самим заходом на позиції, коли віддавали телефони, зателефонував спочатку до дружини і коротко, кілька секунд поговорив з кожною з доньок. Меншенькій Владі, їй аж 6 рочків, пообіцяв привезти іграшку, старшої 12- річної Жені також запитав,але вона все розуміла, то й попросила єдине« тату, повертайся живим, ми з мамою тебе чекаємо». З дружиною поговорили коротко, ні про що. Кожен розумів, розмова може бути останньою. Говорити про це не хотіли, а інші теми не заходили. Залишались батьки. Мати зазвичай телефон носила з собою, тому відповіла відразу. Юра коротко сказав, що знову їдуть на чергове завдання, що може довго не телефонувати, хай передасть вітання всім рідним, а батькові скаже, що дуже його любить. Вона серцем відчула біду. Знову з'явився той тягучий біль, як у переддень війни.  Зрозуміла – син телефонує прощатися. Тетяна Захарівна не кричала, не тужила, не втратила свідомість, а просто тихо але твердо сказала: «Бережи себе,сину! Я буду молитись за тебе. Ти обов'язково повернешся. Мати Божа тебе захистить». Добре пам'ятала, що дала йому грудку рідної землі загорнуту у власноруч вишиту серветку в надії, що саме вона збереже їй сина. Ці слова супроводжували Юру кожного разу коли йшов на завдання.

Їх кудись повезли. Хлопці мовчали кожен думаючи про своє. А Юрій Володимирович вже потім, на ротації у Чернігові, буде згадувати ті дні на авдіївському коксохімі, як найтяжчі за всі роки війни. Небо чорне, Сонце просто не сходило, бо не могло пробитись через клуби кіптяви, не було чутно навіть товаришів від суцільного гулу та гуркоту. Здавалось, саме пекло опустилось на землю, інколи навіть себе щипали-чи не заживо їх поховали? Знову тяжка робота військового медика-захистити пораненого, себе і відбитись від нападів ворога, які штурмували наші позиції що секунди. Ніхто з побратимів не вірив, що залишиться живим. Вірили лише матері, дружини, діти, а вірніше це відчували їх серця.

Так, вони залишились живими. Вийшли в останній момент, буквально на їхніх плечах на позиції зайшов ворог. Юрій, відстрілюючись допомагав почергово пораненим, які могли йти. Де не йшли – повзли, але туди де зеленіють зламані дерева, туди де стрілянини менше.  Відпочиваючи солдат  зовсім випадково підняв голову і раптом побачив над собою голубе небо і яскраве Сонце. Юрієві на мить здалось, що то батькові очі спостерігали за ним. Він зовсім тихо, щоб ніхто не почув пошепки сказав: «Мамо, я живий».

Ось знову рідна земля. Родина Панченок, тепер уже молодших, приїхала до батьків. Син прийшов у довгоочікувану відпустку, аж на цілих 10 діб. Мати не могла надивитись на свою дитину, адже перед нею був зовсім інший син: змужнілий, загорілий, з новими зморшками із помітною сивиною. «Не таку долю, сину, я тобі просила у Бога», подумалось та й відмахнувшись від такої думки, як від нав'язливої мухи, стала порядкувати біля столу, адже готувались до приїзду дорогих гостей чи не цілий тиждень.

Немов, коні у молодому табуні, летіли дні. І знову Юра збирає рюкзак їхати в далеку дорогу. Прийшло розпорядження для передислокації підрозділу їх переводять до Запоріжжя. І знову фронт. Цього разу їх направили на Миколаївський напрям. Мати чекає, читає молитви щоразу звертаючись до Бога з проханням захистити її дитину. Допомагає доньці Аліні, яка активно займається волонтерством, а коли є вільна хвилина мережить чергову серветку для сина уміло поєднуючи рівненські хрестики з полтавською гладдю.

 

 

 Читання набуває все більшої популярності серед молоді. Здавалося б в епоху «без доступу» книга має відійти не лише на задній план, а взагалі зникнути з життя пересічного громадянина, проте молоде покоління прагне знань. Досить часто стали говорити про потребу саме в печатній книзі. Великий асортимент книг нинішнього часу пропонує нам ринок молодих та маститих авторів української літератури. З метою популяризації читання українських письменників, працівники бібліотеки ВСП «Хомутецький фаховий коледж ПДАУ» разом з викладачем української літератури Одарченко А.В. стали учасниками Всеукраїнської флеш акції #«Жива_книго». За тематику взяли творчість непересічної Ліни Костенко. Студентів запросили до літературного кафе «Слово вчинок, а життя, як слово…», де замість напоїв подавали вірші поетеси. Глибоко поринули у життєвий та творчий шлях непересічної українки. Викладачка Одарченко А.В. розповіла про життєвий та творчий шлях української поетеси, про труднощі, які потрібно було здолати пройшовши досить тернистий шлях до загального визнання. Молоді дуже сподобалось саме те, що Ліна Костенко залишалась мужньою і нескореною вміло передаючи свої перемоги та розчарування у творах. Для того, щоб більше учасників взяло участь у заході запросили приєднатися групу Яценко Т.М, студентів дистанційної форми навчання. Здобувачі освіти із задоволенням стали учасниками флеш акції #«Жива_книго».